Ґабріель Ґарсія Маркес. Мій друг Мутіс
Ми з Альваро Мутісом уклали договір не говорити один про одного публічно, ні добре, ні погано, така собі вакцина проти віспи взаємної похвали. Однак якраз 10 років тому, і в цьому самому місці, він порушив той соціально здоровий контракт, лише тому, що йому не сподобався перукар, якого я йому рекомендував. Відтоді я чекав нагоди з'їсти холодну тарілку помсти, і, думаю, іншої більш сприятливої за цю не буде.
Тоді Альваро розповідав, як Гонсало Малларіно познайомив нас в ідилічний Картахені 1949 року. Та зустріч здавалася мені справді нашою першою, аж до того дня три-чотири роки тому, коли я почув деякі його слова про Фелікса Мендельсона. Це одкровення повернуло мене до моїх університетських років, до безлюдного музичного залу Національної бібліотеки Боготи, де ті, хто не мав копійки в кишені, знаходили в кафе притулок для навчання. Серед небагатьох вечірніх клієнтів я ненавидів одного, з геральдичним носом і турецькими бровами, з величезним тілом і крихітними черевиками ― Буффало Білла, який заходив неодмінно о четвертій пополудні, і просив грати концерт для скрипки Мендельсона. Знадобилось 40 років, аби раптом розпізнати у будинку Мутіса в Мексиці той гучний голос, ноги Божої Дитини, тремтячі руки, що були не в змозі пропустити голку через око верблюда.
«Дідько, ― сказав я, приголомшений. ― То це був ти».
Єдине, про що я пошкодував, — це те, що так і не зміг змусити його заплатити за минулі образи, адже ми вже переварили стільки музики разом, що в нас не було шляху назад. Тож ми залишаємось друзями, незважаючи на незбагненну прірву, що лежить в центрі його культури, і яка повинна була нас назавжди розділити: його байдужість до болеро.
«Дідько, ― сказав я, приголомшений. ― То це був ти».
Єдине, про що я пошкодував, — це те, що так і не зміг змусити його заплатити за минулі образи, адже ми вже переварили стільки музики разом, що в нас не було шляху назад. Тож ми залишаємось друзями, незважаючи на незбагненну прірву, що лежить в центрі його культури, і яка повинна була нас назавжди розділити: його байдужість до болеро.
Альваро зазнав багатьох ризиків через свої дивні й численні роботи. У віці 18 років, коли він був диктором Національного радіо, озброєний ревнивий чоловік чекав на нього на розі вулиці, оскільки вважав, що виявив зашифровані повідомлення його дружині у виступах, які Альваро імпровізував у своїх програмах. Іншого разу, під час одного урочистого заходу в цьому ж президентському палаці, він розгубився і переплутав імена двох старших Льєрасів. Пізніше, вже як фахівець із зв’язків з громадськістю, він включив неправильний фільм на благодійній зустрічі, і замість документального фільму про дітей-сиріт він спроектував шанованим пані порнографічну комедію про монахинь та солдатів, замасковану під невинною назвою: «Вирощування апельсинового дерева». Він також був керівником зв'язків з громадськістю в авіакомпанії, яка закрилась, коли впав її останній літак. Свій час Альваро витрачав на ідентифікацію тіл, щоб не журналісти, а він особисто міг повідомити про них сім'ям жертв. Родини, нічого не підозрюючи, відчиняли двері і очікували на хороші новини, але дивлячись на вираз його обличчя, падали на підлогу з криками болю.
На іншій, більш приємній роботі йому довелося вивезти вишуканий труп найбагатшої людини в світі з готелю в Барранкільї. Його вертикально спустили службовим ліфтом у швидко придбаній труні в похоронному будинку на розі. Офіціанту, який запитав, хто був всередині, він сказав: «Сеньйор Єпископ». У ресторані в Мексиці, де він гучно теревенів, сусід за столом намагався напасти на нього, вважаючи, що він насправді Уолтер Вінчелл, персонаж «Недоторканих», якого Альваро озвучував для телебачення. За свої 23 роки, як продавець іноземних фільмів для Латинської Америки, він об‘їхав світ 17 разів, не змінюючи свого способу існування.
Те, що я завжди найбільше цінував, — це його щедрість шкільного вчителя, покликання, яке він ніколи не міг би реалізувати через прокляту любов до більярду. Жоден письменник, якого я знаю, не хвилюється так про інших, а особливо про молодих. Він підбурює їх до поезії проти волі батьків, пестить їх секретними книгами, гіпнотизує їх своїми квітучими промовами і відправляє їх блукати по всьому світу, переконуючи, що можна бути поетом і не померти, намагаючись ним бути.
Те, що я завжди найбільше цінував, — це його щедрість шкільного вчителя, покликання, яке він ніколи не міг би реалізувати через прокляту любов до більярду. Жоден письменник, якого я знаю, не хвилюється так про інших, а особливо про молодих. Він підбурює їх до поезії проти волі батьків, пестить їх секретними книгами, гіпнотизує їх своїми квітучими промовами і відправляє їх блукати по всьому світу, переконуючи, що можна бути поетом і не померти, намагаючись ним бути.
Ніхто не отримав більше користі за мене від цієї маленької чесноти. Я вже вам казав одного разу, що саме Альваро приніс мені мою першу копію Педро Парамо і сказав: «Ось, можеш вчитися». Він і не здогадувався, у що вплутався. Читаючи Хуана Рульфо, я навчився не тільки писати по-іншому, але й завжди мати напоготові ще одну історію, щоб не розповідати ту, яку я пишу. Абсолютною жертвою цієї спасительної системи став сам Альваро Мутіс, коли я писав Сто років самотності. Майже щовечора протягом 18 місяців він ходив до мене додому, для того щоб я розповідав йому готові розділи і дивися на його реакції. Він слухав їх з ентузіазмом, а потім всюди повторював, виправляючи і покращуючи. Його друзі переповідали їх мені згодом так, як розказував Альваро, і я багато разів привласнював його внески. Закінчену першу чернетку я відправив йому. Наступного дня він обурений подзвонив мені:«Ви зробили з мене і з моїх друзів посміховище, — кричав він на мене. — Ця дурня не має нічого спільного з тим, що розповідали мені ви». Відтоді він був першим читачем моїх оригіналів. Його судження настільки грубі, але й настільки аргументовані, що щонайменше три мої історії загинули у смітнику, бо він був проти них. Я й сам не зміг би сказати, скільки його є майже у всіх моїх книгах, але точно дуже багато.
Мене часто запитують, як ця дружба змогла квітнути в такі сумні часи. Відповідь проста: ми з Альваро бачимось дуже рідко, і лише для того, щоб дружити. Хоча ми прожили в Мексиці більше тридцяти років майже сусідами, саме там ми найменше бачимось. Коли я хочу бачити його, або він хоче бачити мене, ми телефонуємо один одному заздалегідь, щоб переконатися, що дійсно бажаємо зустрітись. Лише одного разу я порушив це елементарне правило дружби, і тоді Альваро дав мені зрозуміти наскільки справжнім другом він може бути.
Було так: напившись текіли з хорошим другом я подзвонив о четвертій ранку в квартиру, де Альваро проживав своє сумне й впорядковане життя холостяка. Поки його погляд був ще затуманений від сну, не даючи жодних пояснень, ми зняли прекрасне полотно Ботеро, метр двадцять на метр; ми взяли його без пояснень і робили з ним все, що хотіли. Альваро ніколи не сказав мені ні слова про цю крадіжку, не зробив жодної спроби дізнатися про картину, і мені довелося чекати сьогоднішнього вечора, коли йому виповнююється сімдесят, аби висловити мої докори сумління.
Ще однією чудовою опорою цієї дружби є те, що більшість часу, коли ми були разом, ми подорожували. Це дозволило нам піклуватися про інших людей та інші речі більшу частину часу та піклуватися про одне одного лише тоді, коли це справді було необхідно. Для мене нескінченні години європейських доріг були університетом мистецтв і письменства, до якого я ніколи не ходив. Від Барселони до Екс-ан-Провансу я дізнався більше трьохсот кілометрів про катарів та пап Авіньйону. Так було і в Олександрії, у Флоренції, у Неаполі, і у Бейруті, в Єгипті, і в Парижі.
Однак найбільш загадкове вчення цих шалених подорожей проходило по бельгійській сільській місцевості, пом'якшене жовтневим серпанком і запахом людських екскрементів. Альваро їхав більше трьох годин, хоча ніхто і не повірить, в абсолютній тиші. Раптом він сказав: «Країна великих велосипедистів та мисливців». Він ніколи не пояснював, що мав на увазі, але зізнався нам, що в ньому живе гігантський, волохатий і сльозовитий дурень, який у моменти недбалості вимовляє такі фрази навіть у президентських палацах, і що він повинен закривати його на замок, поки пише, бо він божевільний і трясеться від бажання виправляти свої книги.
Загалом, найкращими спогадами про цю мандрівну школу були не самі заняття, а перерви. У Парижі, чекаючи, коли дами закінчать ходити по магазинах, Альваро сів на паркані біля модної кав’ярні, повернув голову до неба, закотив очі і простягнув тремтячу жебрацьку руку. Бездоганний джентльмен сказав йому з типовою французькою цинічністю: «Нерозумно просити милостиню з таким светром з кашеміру». Але він дав йому один франк. Менш ніж за п’ятнадцять хвилин він зібрав сорок.
У Римі, в будинку Франческо Розі, він загіпнотизував Фелліні, Моніку Вітті, Аліду Валлі, Альберто Моравію, усіх найкращих з італійського кіно та літератури, і довгими годинами тримав їх коло себе, розповідаючи їм свої жахливі історії про Кіндіо італійською, винайденою ним, і без жодного італійського слова. У барі в Барселоні він декламував вірш голосом та зі зневірою Пабло Неруди, і хтось, хто особисто слухав Неруду, попросив автограф, вважаючи, що це він.
Ще однією чудовою опорою цієї дружби є те, що більшість часу, коли ми були разом, ми подорожували. Це дозволило нам піклуватися про інших людей та інші речі більшу частину часу та піклуватися про одне одного лише тоді, коли це справді було необхідно. Для мене нескінченні години європейських доріг були університетом мистецтв і письменства, до якого я ніколи не ходив. Від Барселони до Екс-ан-Провансу я дізнався більше трьохсот кілометрів про катарів та пап Авіньйону. Так було і в Олександрії, у Флоренції, у Неаполі, і у Бейруті, в Єгипті, і в Парижі.
Однак найбільш загадкове вчення цих шалених подорожей проходило по бельгійській сільській місцевості, пом'якшене жовтневим серпанком і запахом людських екскрементів. Альваро їхав більше трьох годин, хоча ніхто і не повірить, в абсолютній тиші. Раптом він сказав: «Країна великих велосипедистів та мисливців». Він ніколи не пояснював, що мав на увазі, але зізнався нам, що в ньому живе гігантський, волохатий і сльозовитий дурень, який у моменти недбалості вимовляє такі фрази навіть у президентських палацах, і що він повинен закривати його на замок, поки пише, бо він божевільний і трясеться від бажання виправляти свої книги.
Загалом, найкращими спогадами про цю мандрівну школу були не самі заняття, а перерви. У Парижі, чекаючи, коли дами закінчать ходити по магазинах, Альваро сів на паркані біля модної кав’ярні, повернув голову до неба, закотив очі і простягнув тремтячу жебрацьку руку. Бездоганний джентльмен сказав йому з типовою французькою цинічністю: «Нерозумно просити милостиню з таким светром з кашеміру». Але він дав йому один франк. Менш ніж за п’ятнадцять хвилин він зібрав сорок.
У Римі, в будинку Франческо Розі, він загіпнотизував Фелліні, Моніку Вітті, Аліду Валлі, Альберто Моравію, усіх найкращих з італійського кіно та літератури, і довгими годинами тримав їх коло себе, розповідаючи їм свої жахливі історії про Кіндіо італійською, винайденою ним, і без жодного італійського слова. У барі в Барселоні він декламував вірш голосом та зі зневірою Пабло Неруди, і хтось, хто особисто слухав Неруду, попросив автограф, вважаючи, що це він.
Один його вірш схвилював мене особливо, коли я прочитав його: «Тепер я знаю, що ніколи не пізнаю Стамбул». Дивний вірш непереборного монархіста, який ніколи не говорив про Стамбул, тільки про Візантію, як ніколи не казав Ленінград, тільки Санкт-Петербург задовго до того, як історія довела це його право. Я не знаю чому, але був впевнений, що ми повинні перебороти цей вірш, пізнати Стамбул. Тож я переконав його поплисти туди на повільному кораблі, як це має бути, коли кидаєш виклик долі. Однак у мене не було і хвилини спокою протягом тих трьох днів, поки ми були там, налякані передчуттям від сили поезії. Лише сьогодні, коли Альваро ― літній чоловік років сімдесяти, а я хлопчик шістдесяти шести, я смію сказати, що зробив це не для того, щоб перемогти вірш, а для того, щоб виступити проти смерті.
Так чи інакше, єдиний раз, коли я дійсно вірив, що помру, також був з Альваро. Ми неслись яскравим Провансом, коли божевільний водій поїхав прямісінько на нас. У мене не було іншого вибору, ніж повернути праворуч, я навіть не мав часу подивитися, куди ми вріжемось. На мить я з жахом відчув, що кермо не підкоряється мені. Кармен та Мерседес, як завжди на задньому сидінні, затримали подих, поки машина не лягла, як дитина, у канаву до весняного винограднику. Єдине, що я пам’ятаю з того моменту, ― це обличчя Альваро на сидінні поруч, який дивився на мене за хвилину до смерті з виразом співчуття, який, здавалося, казав: «Але що робить цей дурень?»
Ці вибрики Альваро менш дивовижні для тих із нас, хто був знайомий з його матір‘ю, Кароліною Джарамілло, прекрасною і дивакуватою жінкою, яка не дивилася на себе в дзеркало з двадцяти років, тому що стала виглядати інакше, ніж почувалась. Як просунута бабуся, вона їздила на велосипеді і одягалась як мисливець, роблячи безкоштовні ін’єкції в господарствах савани. У Нью-Йорку я попросив її одного разу, щоб вона залишилась доглянути за моїм дворічним сином, поки ми ходили в кіно. Вона серйозно попередила нас бути обережними, бо в Манізалесі вона дарувала таку саму милість іншій дитині, яка не переставала плакати, тому їй довелося змусити її замовкнути цукеркою із ожини й отрути. Незважаючи на це, ми відправили її до магазину Мейсі, і коли ми повернулися, ми знайшли її одну. Поки служби безпеки шукали нашу дитину, вона намагалася втішити нас з таким же похмурим спокоєм, як це робить її син: «Не хвилюйся. Альваріто також загубився в мене в Брюсселі, коли йому було сім років, і тепер подивіться, який він молодець». Звичайно, він молодець, він же був культурною і величною версією неї самої, відомий на пів планети, не стільки за свою поезію, скільки за те, що він ― найприємніша людина в світі. Куди б він не йшов, він залишав незабутній слід своїх шалених перебільшень, своїх суїцидальних бенкетів, своїх геніальних спалахів. Тільки ті з нас, хто його знає і найбільше любить, розуміє, що це все є не що інше, як метушливий рух, щоб налякати внутрішніх привидів.
Ніхто не може собі уявити, яку високу ціну Альваро Мутіс платить за нещастя бути таким приємним. Я бачив, як він лежав на дивані, у тьмяному світлі його кабінету, з кашею в голові, якій не позаздрив б жоден із його веселих товаришів попередньої ночі. На щастя, ця невиліковна самотність ― це інша мати, якій він завдячує своєю величезною мудрістю, неймовірною здатністю до читання, нескінченною цікавістю, химерною красою та безлюдністю його поезії.
Так чи інакше, єдиний раз, коли я дійсно вірив, що помру, також був з Альваро. Ми неслись яскравим Провансом, коли божевільний водій поїхав прямісінько на нас. У мене не було іншого вибору, ніж повернути праворуч, я навіть не мав часу подивитися, куди ми вріжемось. На мить я з жахом відчув, що кермо не підкоряється мені. Кармен та Мерседес, як завжди на задньому сидінні, затримали подих, поки машина не лягла, як дитина, у канаву до весняного винограднику. Єдине, що я пам’ятаю з того моменту, ― це обличчя Альваро на сидінні поруч, який дивився на мене за хвилину до смерті з виразом співчуття, який, здавалося, казав: «Але що робить цей дурень?»
Ці вибрики Альваро менш дивовижні для тих із нас, хто був знайомий з його матір‘ю, Кароліною Джарамілло, прекрасною і дивакуватою жінкою, яка не дивилася на себе в дзеркало з двадцяти років, тому що стала виглядати інакше, ніж почувалась. Як просунута бабуся, вона їздила на велосипеді і одягалась як мисливець, роблячи безкоштовні ін’єкції в господарствах савани. У Нью-Йорку я попросив її одного разу, щоб вона залишилась доглянути за моїм дворічним сином, поки ми ходили в кіно. Вона серйозно попередила нас бути обережними, бо в Манізалесі вона дарувала таку саму милість іншій дитині, яка не переставала плакати, тому їй довелося змусити її замовкнути цукеркою із ожини й отрути. Незважаючи на це, ми відправили її до магазину Мейсі, і коли ми повернулися, ми знайшли її одну. Поки служби безпеки шукали нашу дитину, вона намагалася втішити нас з таким же похмурим спокоєм, як це робить її син: «Не хвилюйся. Альваріто також загубився в мене в Брюсселі, коли йому було сім років, і тепер подивіться, який він молодець». Звичайно, він молодець, він же був культурною і величною версією неї самої, відомий на пів планети, не стільки за свою поезію, скільки за те, що він ― найприємніша людина в світі. Куди б він не йшов, він залишав незабутній слід своїх шалених перебільшень, своїх суїцидальних бенкетів, своїх геніальних спалахів. Тільки ті з нас, хто його знає і найбільше любить, розуміє, що це все є не що інше, як метушливий рух, щоб налякати внутрішніх привидів.
Ніхто не може собі уявити, яку високу ціну Альваро Мутіс платить за нещастя бути таким приємним. Я бачив, як він лежав на дивані, у тьмяному світлі його кабінету, з кашею в голові, якій не позаздрив б жоден із його веселих товаришів попередньої ночі. На щастя, ця невиліковна самотність ― це інша мати, якій він завдячує своєю величезною мудрістю, неймовірною здатністю до читання, нескінченною цікавістю, химерною красою та безлюдністю його поезії.
Я бачив його схованим від світу в пахідермічних симфоніях Брукнера так, ніби вони були дивертисментами Скарлатті. Я бачив його в самотньому куточку саду в Куернаваці, під час тривалої відпустки, де він тікав від реальності через зачарований ліс творів Бальзака. Раз у раз, він перечитує «У пошуках втраченого часу», як інші передивляються ковбойські фільми. Щоб він прочитав книгу, в ній має бути не менше 1200 сторінок. У в'язниці в Мексиці, де він сидів за злочин, яким насолоджуються багато письменників і художників, і за який заплатив лише він, Альваро провів шістнадцять місяців, які вважає найщасливішими в своєму житті.
Я завжди думав, що повільність його письма викликана його тиранічними роботами. Я також думав, що все ускладнюється його катастрофічною каліграфією, здається, що все написано гусячим пір’ям, самою гускою, і що його вампірячі букви змусять вити з жаху жителів трансільванського туману. Коли я звертав на це його увагу багато років тому, він відповідав, що як тільки він покине свої галери, то наздожене свої книги. Те, що так і сталось, що він без парашуту стрибнув зі своїх вічних літаків на материк з великою і заслуженою славою, ― одне з найвеличніших чудес нашого письменства: вісім книг за шість років.
Досить прочитати одну сторінку будь-якої з них, щоб зрозуміти все: всі тексти Альваро Мутіса, саме його життя, ― це робота провидця, який точно знає, що ми ніколи не знайдемо загублений рай. Що ж, Марколь ― це не лише сам Альваро, як про це люблять казати. Марколь ― ми всі.
Давайте зупинимося на цьому небезпечному висновку, усі ми, хто сьогодні прийшов зустріти з Альваро ці сімдесят років. Вперше без фальшивої скромності, без материнського страху заплакати, а просто для того, щоб сказати йому від усього серця, наскільки ми обожнюємо його, хай йому грець, і як сильно ми його любимо.
Я завжди думав, що повільність його письма викликана його тиранічними роботами. Я також думав, що все ускладнюється його катастрофічною каліграфією, здається, що все написано гусячим пір’ям, самою гускою, і що його вампірячі букви змусять вити з жаху жителів трансільванського туману. Коли я звертав на це його увагу багато років тому, він відповідав, що як тільки він покине свої галери, то наздожене свої книги. Те, що так і сталось, що він без парашуту стрибнув зі своїх вічних літаків на материк з великою і заслуженою славою, ― одне з найвеличніших чудес нашого письменства: вісім книг за шість років.
Досить прочитати одну сторінку будь-якої з них, щоб зрозуміти все: всі тексти Альваро Мутіса, саме його життя, ― це робота провидця, який точно знає, що ми ніколи не знайдемо загублений рай. Що ж, Марколь ― це не лише сам Альваро, як про це люблять казати. Марколь ― ми всі.
Давайте зупинимося на цьому небезпечному висновку, усі ми, хто сьогодні прийшов зустріти з Альваро ці сімдесят років. Вперше без фальшивої скромності, без материнського страху заплакати, а просто для того, щоб сказати йому від усього серця, наскільки ми обожнюємо його, хай йому грець, і як сильно ми його любимо.