Література протесту
Те, що не помітили у чилійських протестах політичні та економічні аналітики, ще у 1951 році висвітлив Мануель Рохас у своїй книзі «Hijo de ladrón».
У 2018 році, коли Чилі ще нагадувала тиху, спокійну оазу, чилійська письменниця Діамела Елтіт видала роман «Sumar», історію про нескінченний шлях, у якій єдиною домівкою для героїв є безмежна дорога. Ця алегорія, як і безліч інших, якими рясніє чилійська література, перетворилася на злободенну реальність 18 жовтня, коли студенти масово пройшли в метро, не сплативши за проїзд на турнікетах, що назавжди перевернуло подальшу долю країни.
«Як, коли і чому ми застрягли у цій низці постійних протестів?» – запитують усі. Але те, що не змогли помітити політичні та економічні аналітики, вже є у книзі «Hijo de ladrón» Мануеля Рохаса, можливо, одного з найвидатніших класиків чилійської літератури. Події роману, виданого у 1951 році, відбуваються в день страшного та відчайдушного протесту, під час якого головному героєві, Анікето Хевії, доводиться замислюватися як над особистими, так і над класовими ранами, коханням, самотністю і смертю, що нависає над кожним із нас.
Мануель Рохас, як і багато молодих учасників сьогоднішніх протестів, був анархістом. Його відчайдушний товариш, Хосе Сантос Ґонсалес Вера, зробив глибоко гуманістичні і майже мирні анархістські погляди (які вони поділяли з Рохасом) ядром своєї книги «Vidas Mínimas», виданої 1923 року. Ця збірка стислих романів на межі критичної лаконічності назавжди змінила чилійський літературний стиль. Здатність автора зобразити хитке становище злиденних без зайвої сентиментальності перегукується тисячами голосів з іншими, цілком сучасними творами Пауліни Флорес («Que vergüenza», 2015), Дієго Cуніґи («Camanchaca», 2012) та Роміни Рейєс, яка у своїй книзі «Reinos» (2014) прямо й нещадно зображує те вимогливе й нестримне нове кохання, яке, можливо, краще за соціально-економічні показники, здатне пояснити лихоманку, що панує серед юних заворушників.
«Як, коли і чому ми застрягли у цій низці постійних протестів?» – запитують усі. Але те, що не змогли помітити політичні та економічні аналітики, вже є у книзі «Hijo de ladrón» Мануеля Рохаса, можливо, одного з найвидатніших класиків чилійської літератури. Події роману, виданого у 1951 році, відбуваються в день страшного та відчайдушного протесту, під час якого головному героєві, Анікето Хевії, доводиться замислюватися як над особистими, так і над класовими ранами, коханням, самотністю і смертю, що нависає над кожним із нас.
Мануель Рохас, як і багато молодих учасників сьогоднішніх протестів, був анархістом. Його відчайдушний товариш, Хосе Сантос Ґонсалес Вера, зробив глибоко гуманістичні і майже мирні анархістські погляди (які вони поділяли з Рохасом) ядром своєї книги «Vidas Mínimas», виданої 1923 року. Ця збірка стислих романів на межі критичної лаконічності назавжди змінила чилійський літературний стиль. Здатність автора зобразити хитке становище злиденних без зайвої сентиментальності перегукується тисячами голосів з іншими, цілком сучасними творами Пауліни Флорес («Que vergüenza», 2015), Дієго Cуніґи («Camanchaca», 2012) та Роміни Рейєс, яка у своїй книзі «Reinos» (2014) прямо й нещадно зображує те вимогливе й нестримне нове кохання, яке, можливо, краще за соціально-економічні показники, здатне пояснити лихоманку, що панує серед юних заворушників.
Ця нова форма любові, або ж і протилежного почуття, живе також у романі Каміли Ґутьєррес («Joven y alocada», 2012) та більш системно відтворюється в оповіданнях Ареліса Урібе де Кільтраса (2016).
Сироти та знедолені крокують творами Марії Хосе Ферради («Kramp», 2017) та Сари Белтран («Afuera», 2018). Патті Сміт, перебуваючи проїздом у Сантьяго, знаходить у «Space Invader» (2013) Нони Фернандес нові найменування для диктатури, запозичені зі сфери дитячих ігор, і загалом прослідковує усе те, що не можна називати своїми іменами.
Сироти та знедолені крокують творами Марії Хосе Ферради («Kramp», 2017) та Сари Белтран («Afuera», 2018). Патті Сміт, перебуваючи проїздом у Сантьяго, знаходить у «Space Invader» (2013) Нони Фернандес нові найменування для диктатури, запозичені зі сфери дитячих ігор, і загалом прослідковує усе те, що не можна називати своїми іменами.
Матіас Селедон іде ще далі у книзі «Clan Barniff» (2018), і деконструює літературу у своєму прагненні засудити про терор. Література нового погляду на диктатуру, ймовірно, почалася з твору «En voz baja» (1998) Алехандри Костаманья та «Formas de volver a casa» (2011) Алехандро Самбри. Хоча, можливо, саме той тихий відчай, з яким персонажі в оповіданнях Самбри («Mis documentos», 2013) гірко ковтають пережитки класовості суспільства, найкраще пояснює нестримну лють, що поклала початок карнавалу. Того карнавалу, який залишається всюдисущим у романах та оповіданнях Альваро Бісама (зокрема, «Laguna», 2018). Одначе, костюм інопланетянина нині асоціюється радше з чилійськими протестами, аніж із романом Бісама. Не менш абсурдним є той факт, що цей костюм є своєрідною даниною поваги першій дівчині, яка попередила своїх друзів в аудіоповідомленні у WhatsApp про можливе вторгнення інопланетян.
Вулична метушня, її брудний і контрастний характер – це частково тема поезії Херман Карраско, найбруднішого з найчистіших чилійських поетів. Настільки ж «заплямованого», як і романіст та оповідач Марсело Мельядо та його шахраї при міській владі («El niño Alcalde», 2019) та «менеджери з питань культури», завжди є причетні до афери. Він вимальовує портрет безвиході на фоні перехідного періоду чилійської політики, не позбавляючи цю картину жорстокої іронії та комізму.
Ніхто не знає, скільки таких книг щодня стають справжніми учасницями протесту на площі Пласа-Італія, нині Пласа-де-ла-Діґнадад. У закликах і на плакатах постійно присутнє ім'я Педро Лемебеля, який жив на цих вулицях і зробив сексуальне, суспільне та мовне відступництво ознакою стилю, і якого повсюдно та відверто цитують протестувальники. На інших афішах зображене «серце з ніжками» чи, іншими словами, «невинність Кончалі» – символ, створений антипоетом Ніканором Паррою, який той використовував у багатьох своїх роботах.
«Все звелося ні до чого /і навіть цього майже геть не залишилося», – передбачав він у «Total Zero» – одній зі своїх антипоем. Можливо, Парра знову мав рацію: за одну мить у Чилі все перетворилося в ніщо. І раптом стало зрозуміло, що навіть від цього «ніщо» залишаються лише друзки.
Переклала: Юлія Бабух
Текст оригіналу: https://elpais.com/cultura/2019/11/21/babelia/1574356790_614643.html
Вулична метушня, її брудний і контрастний характер – це частково тема поезії Херман Карраско, найбруднішого з найчистіших чилійських поетів. Настільки ж «заплямованого», як і романіст та оповідач Марсело Мельядо та його шахраї при міській владі («El niño Alcalde», 2019) та «менеджери з питань культури», завжди є причетні до афери. Він вимальовує портрет безвиході на фоні перехідного періоду чилійської політики, не позбавляючи цю картину жорстокої іронії та комізму.
Ніхто не знає, скільки таких книг щодня стають справжніми учасницями протесту на площі Пласа-Італія, нині Пласа-де-ла-Діґнадад. У закликах і на плакатах постійно присутнє ім'я Педро Лемебеля, який жив на цих вулицях і зробив сексуальне, суспільне та мовне відступництво ознакою стилю, і якого повсюдно та відверто цитують протестувальники. На інших афішах зображене «серце з ніжками» чи, іншими словами, «невинність Кончалі» – символ, створений антипоетом Ніканором Паррою, який той використовував у багатьох своїх роботах.
«Все звелося ні до чого /і навіть цього майже геть не залишилося», – передбачав він у «Total Zero» – одній зі своїх антипоем. Можливо, Парра знову мав рацію: за одну мить у Чилі все перетворилося в ніщо. І раптом стало зрозуміло, що навіть від цього «ніщо» залишаються лише друзки.
Переклала: Юлія Бабух
Текст оригіналу: https://elpais.com/cultura/2019/11/21/babelia/1574356790_614643.html