Alejandra Pizarnik y Julio Cortázar | Лист Кортасара
В 1971 році, за рік до своєї смерті, Алехандра написала Кортасарові такого листа:
“P.D. Me excedí, supongo. Y he perdido, viejo amigo de tu vieja Alejandra que tiene miedo de todo salvo (ahora, ¡Oh, Julio!) de la locura y de la muerte. (Hace dos meses que estoy en el hospital. Excesos y luego intento de suicidio -que fracasó, hélas)”.
На що Хуліо відповів:
“Mi querida, tu
carta de julio me llega en septiembre, espero que entre tanto estás ya de
regreso en tu casa. Hemos compartido hospitales, aunque por motivos
diferentes; la mía es harto banal, un accidente de auto que estuvo a punto
de. Pero vos, vos, ¿te das realmente cuenta de todo lo que me escribís? Sí,
desde luego te das cuenta, y sin embargo no te acepto así, no te quiero así,
yo te quiero viva, burra, y date cuenta que te estoy hablando del lenguaje
mismo del cariño y la confianza –y todo eso, carajo, está del lado de la vida
y no de la muerte. Quiero otra carta tuya, pronto, una carta tuya. Eso otro
es también vos, lo sé, pero no es todo y además no es lo mejor de vos. Salir
por esa puerta es falso en tu caso, lo siento como si se tratara de mí mismo.
El poder poético es tuyo, lo sabés, lo sabemos todos los que te leemos; y ya
no vivimos los tiempos en que ese poder era el antagonista frente a la vida,
y ésta el verdugo del poeta. Los verdugos, hoy, matan otra cosa que poetas,
ya no queda ni siquiera ese privilegio imperial, queridísima. Yo te reclamo,
no humildad, no obsecuencia, sino enlace con esto que nos envuelve a todos,
llámale la luz o César Vallejo o el cine japonés: un pulso sobre la tierra,
alegre o triste, pero no un silencio de renuncia voluntaria. Sólo te acepto
viva, sólo te quiero Alejandra.
Escribíme, coño, y
perdoná el tono, pero con qué ganas te bajaría el slip (¿rosa o verde?) para
darte una paliza de esas que dicen te quiero a cada chicotazo.
Julio (septiembre de 1971)”.
|
"П.С. Я, мабуть, втнула зайвого. І програла, давній друже твоєї давньої Алехандри, яка боїться всього, окрім
(зараз, о, Хуліо!) божевілля і смерті. (Вже два місяці як я в лікарні. Передозування, а потім невдала, на жаль, спроба самогубства) ".
«Моя люба, твій липневий лист надійшов мені у вересні, сподіваюся, що за цей час ти вже повернулась додому. Нам обом
знайомий досвід перебування у лікарні, хоча й з різних причин; моя занадто банальна, автомобільна майже катастрофа. Але ти, ти й справді
усвідомлюєш, що пишеш мені?
Так, звичайно, ти усвідомлюєш,
і все ж, я не приймаю тебе такою,
не хочу тебе такою, я хочу тебе живою, дурненька, і зверни увагу, що я звертаюсь до тебе мовою любові і довіри,
і вони, чорт забирай, знаходяться на стороні життя, а
не смерті. Я хочу отримати іншого
твого листа, скоро, твого листа. Те інше – це також ти, я знаю, але це не все, і це не найкраще в тобі. Виходити цими дверима, в твоєму випадку, - неправильно, я це відчуваю так, ніби мова йде про мене. Поетична сила -
твоя, ти знаєш, ми всі знаємо, ті, хто тебе читають; і ми більше не
живемо в ті часи, коли ця
сила суперечила життю, а саме життя було мукою для поета.
Муками сьогодні вбивають
щось інше, не поетів, не залишилось навіть
цього імператорського привілею, дорогесенька. Я вимагаю не смирення, не покірності, а зв’язку, що поєднує нас, називай його світлом чи Сесаром Вальєхо чи японським кіно: пульс на землі, радісний або сумний, але не мовчання добровільної відмови. Я приймаю тебе лише живою, я хочу тебе лише Алехандрою.
Пиши мені, трясця, і пробач за тон, але ж з яким задоволенням я стягнув б з тебе білизну
(рожеву чи зелену?), щоб відлупцювати і
казати люблю тебе з кожним ударом.
Хуліо (вересень
1971 р.)»
|
Переклад листа: Анабель Сотело Рамірес і Марина Марчук